«Всі хлопці в нас золоті — розуміємо один одного з півслова»

Гарячий регіон. На передову нарешті прийшла довгоочікувана весна. Сонячне проміння зігріває скопану численними мінами і снарядами землю, по- січені безліччю осколків і куль бліндажі й траншеї, дивом вцілілі стіни будівель, які служать для наших бійців захистом від осколків і куль. Своє життя солдати тут вимірюють не днями, тижнями та місяцями, а кількістю обстрілів, бойовими зіткненнями і напруженими чергуваннями на спостережних пунктах.

На одній з найнебезпечніших передових позицій Луганського напрямку тримають оборону бійці взводу молодшого лейтенанта Сергія. У переважної більшості цих воїнів це вже не перша бойова ротація, чимала географія участі в боях на Донбасі та безцінний бойовий досвід.

Шлях до позицій нам перепиняє Сіверський Донець. Через значне підвищення рівня води понтонна переправа не працює, на протилежний берег нас доставляє ПТС (плаваючий транспортер). Далі їдемо путівцем з вивернутими й засохлими, наче бетон, брилами багнюки. Обабіч дороги подекуди зустрічаються розбиті «артою» будинки, покинуті бліндажі, напівзруйновані, зарослі чагарником окопи. Картину доповнюють понівечені снарядами й мінами обгорілі дерева та похилені стовпи електроліній з обірваними дротами. Повертаємо в низину, де скупчилося кілька напівзруйнованих низеньких будівель, поряд із ними — лінії траншей з добре захищеними вогневими точками. Олексій — старший офіцер на ротному опорнику.

— Переважна більшість бійців у цій роті пройшли крізь пекло боїв у найгарячіших точках АТО, — розповідає командир, — досвіду їм не позичати, всі вони через певний час після демобілізації й відпочинку повернулися на службу. Є й новачки, які служать не більше ніж півроку, та їх є кому навчити, підготувати з них справжніх бійців, головне, що вони відчувають потребу захищати Батьківщину. Місцевість тут досить складна для оборони, кругом лісосмуги, балки, рівчаки. Це змушує спостерігачів бути вкрай уважними. На ДРГ-небезпечних напрямках встановлені малопомітні перешкоди — так звана путанка, а спостережні пости в нічний час посилюються вдвічі. Після затяжної зими солдати добряче попрацювали над відновленням траншей і окопів, які подекуди пообсипалися, дообладнали і збільшили кількість вогневих точок, спостережних постів на небезпечних ділянках, відновили відповідно до пори року систему маскування, вдосконалили мінно-вибухові загородження. Нині ж одне з нагальних завдань — поліпшення захисту бліндажів і укріплень. Після отримання потрібних матеріалів його буде виконано.

З розташуванням роти нас знайомить старшина Ірина, весела і життєрадісна дівчина. Вона по-діловому розповідає про життя на РОПі: — Ми привели до ладу напівзруйновані від обстрілів будівлі. Ось тут у нас приміщення для відпочинку, їдальня, а в цьому будиночку сушильня для одягу та лазня, яку обладнали власними силами: виклали пічку, тож можна попаритися, випрати одяг. На опорниках у нас є польові кухні, на яких пораються два вправні дипломовані кухарі Саша і Андрій. Вони можуть приготувати будь-що, коли є багатий проднабір. Особливо смачний в них борщ. На Великдень в нас було багато смачних страв і навіть фарширована щука в часниковому маринаді. А ось тут — невеличка ділянка, на якій ми посадили помідори, огірки, кабачки, зелень. Це ж вітаміни! В Ірини завжди обмаль часу, вона постійно кудись поспішає, адже відповідальна за отримання і перевезення продуктів, води, речового майна, матеріалів для обладнання позицій та бліндажів. І це далеко не повний перелік кло- потів ротного старшини. Для Ірини рота — це дійсно сім’я, бо вона служить в одному підрозділі з чоловіком — головним сержантом взводу Русланом. Вони по- знайомилися торік під час першої поїздки Ірини на Світлодарську дугу, а згодом побралися в Бахмуті. Свідками пошлюблення були бойові побратими, а благословив на довге і щасливе життя командир. У вільну хвилину Ірина залюбки займається вихованням чотирилапого друга — бульмастифа Барта, якого їй подарував чоловік. У розташуванні підрозділу, попри війну та небезпеку, триває звичайне життя. На своєрідному господарчому дворі кипить робота. Одні заготовляють дрова, інші переносять і складають їх. Поруч обслуговується зброя, проводяться різні господарчі роботи. Ніч на позиціях минає доволі спокійно: лише декілька автоматних черг та віддалених вибухів. Це звично, бо тут часто підриваються на мінах кабани і здичавілі собаки. З настанням світанку ми на авто їдемо на взводний опорний пункт.

Ці кількасот метрів лінії оборони у безпосередній відповідальності командира взводу Сергія. Він хоч і молодий, але бойового досвіду йому не позичати, бо це вже його четверте від- рядження на Схід країни. Захищати Батьківщину він пішов добровольцем у березні 2015 року, бойове хрещення і перший досвід ведення бойових дій отримав під Авдіївкою, воював під Торецьком, Майорськом, Зайцевим, на Світлодарській дузі. Служив стрільцем, механіком-водієм БМП. По закінченні офіцерських курсів у Львові очолив взвод. Сергій неодноразово потрапляв у небезпечні ситуації.

Одного разу під Авдіївкою він на авто перевозив важливі документи і потрапив у ворожу засідку. Терористи відкрили вогонь по машині з великокаліберного кулемета. Розривні кулі прошили машину наскрізь і навіть пробили бак, який, на щастя, не спалахнув, Сергію посікло голову осколками. Врятував їх тоді досвід водія, який без паніки з’їхав у виярок. А далі майже кілометр поповзом під обстрілом з АГСа. Поки повзли, тканина на бронежилеті перетворилася на лахміття, зате живі. — У моєму підрозділі всі хлопці надійні, — стверджує Сергій, — мають бойовий досвід, ко жен добре знає свою роботу, на передовій не вперше. Для мене головне — щоб вони діяли як одне ціле, тож робота з людьми ведеться постійно — як індивідуальна, так і колективна. Когось потрібно підбадьорити, іншому щось підказати, а з кимось і пожартувати — я одесит, це в мене у крові. Війна війною, але ми — живі люди, в кожного свої особливості, а з добрим настроєм і воювати легше. На бойовому чергуванні стоїть дніпровець Іван, він на війні з весни 2014 року, раніше зенітником полював на ворожі безпілотники, тепер уважно слідкує за підступами до опорника. — Бандити є бандити. Ніякого перемир’я вони дотримуватися не хочуть, — ділиться Іван. — Не стріляють, коли їм так вигідно. Деякий час тиша. І знову б’ють з усіх видів зброї. 82-гі в наш бік прилітають часто. Навіть у Великодній вечір, близько дев’ятої, бойовики почали обстрілювати нас із мінометів та кулеметів. З півгодини влаштовували нам святковий «концерт». Саме цим вони показують, що православ’я — це лише ширма, якою вони прикриваються. Бо справжні православні не будуть у такий святий день відкривати вогонь. —Останнім часом обстріли знову почастішали, — додає боєць Вадим, який прийшов у військо з четвертою хвилею мобілізації, а нині служить за контрактом. — Мало не щодня, тільки наближаються сутінки, з їхніх позицій починаються обстріли з кулеметів. Вони намагаються спровокувати нас на відповідь, на порушення мирних домовленостей, а також для виявлення наших вогневих засобів. Вінничанин Андрій, вправно володіє РПК-74, зброю і її особливості знає як свої п’ять пальців і на позиціях добре орієнтується, чітко визначає, звідки краще і яким вогнем зупинити противника. Хлопець прийшов до армії добровольцем, служив розвідником. Під Іловайськом зі своїм підрозділом ішов на підмогу оточеним. Під обстрілом із «Градів» був поранений, а від вибуху фугасу отримав контузію. Впродовж чотирьох діб з кількома побратимами виходив з оточення, харчуючись лише сирою кукурудзою з полів. Після виходу з оточення довго лікувався у госпіталі, а згодом по- вернувся на службу. На сусідній вогневій точці обладнує позицію для ДШК кулеметник Руслан. Він справжній професіонал, раніше був гранатометником, тож і з РПГ також на «ти». Воював під Маріуполем, Талаківкою, Гнутовим, Павлополем і Волновахою. — Добротно обладнана позиція — це половина успіху в бою, а таких вогневих точок у мене кілька, в залежності від обставин можу швидко змінити позицію і працювати там, де потрібно, — пояснює Руслан. Головний сержант взводу Олег теж має великий бойовий досвід. З початку 2015 року служив в аеромобільному підрозділі під Опитним поблизу донецького аеропорту. Воював стрільцем, розвідником, командиром БМП. — Всі хлопці в нас золоті, — запевняє Олег. — Брали участь у бойових діях на різних гарячих ділянках фронту, розуміємо один одного з півслова. Я в них впевнений на 100 відсотків. Та найбільше мене хвилює вогневе забезпечення захисту ВОПу, збільшення спостережників, технічні засоби, особливо «нічники». До ворога тут менше кілометра. А поміж нами глибокі балки, якими непомітно можна підійти метрів за сто до траншей. Тому велику увагу приділяю посиленню постів, особливо вночі, і завжди наголошую: ні на хвилину не відволікатися, уважно спостерігати за позиціями противника. Свої позиції ми постійно укріплюємо, вдосконалюємо і маскуємо. Використовуємо для цього кожну хвилину затишшя. Глибокі окопи на передовій — це збережені життя, досконала система веденню вогню — жодного шансу на виживання противнику. Постійне спостереження за ворогом — не буде сюрпризів і складних ситуацій.

Спілкуючись із командирами і бійцями на передовій, бачиш, як їхній бойовий досвід проявляється буквально в кожному русі, кожному слові, найдрібнішій деталі в одязі чи амуніції, повністю усвідомлюєш, що такі люди російським найманцям не по зубах. Вони не дадуть ворогу навіть наблизитися до наших позицій. Олександр ПАРІЙ. Фото автора